Сьогодні: 17 Жовтня 2019 | 18:01
Облачно+7ветер 3 м\с
Мова: рус укр

Увійти

Отець Олександр Мироненко: «У кожного своя дорога до Бога»

13:00

Професійний музикант, успішний бізнесмен, в свій час директор широко відомої рок-групи «Брати Карамазови» — раптом кидає все, приймає сан священика і (киянин!) їде служити в невелике село, розташоване в п’яти кілометрах від зони відчуження Чорнобильської АЕС. Або не раптом?.. Що змусило Олександра Мироненка шукати свою дорогу до храму, до себе — справжнього? Спробуємо розібратися разом.

Отець Олександр Мироненко: «У кожного своя дорога до Бога»

«Я просто закохався в Бердянськ»

– Отець Олександр, Ви зараз в Бердянську, і хотілося б зрозуміти, чому — зараз і чому взагалі Бердянськ займає важливе місце у Вашому житті?

– Бердянськ — це море, і у мене є два місця, які у зв’язку з цим дороги мені — Бердянськ та Ялта. В Ялту в силу всім відомих причин зараз не дуже наїздишся. У Бердянську у мене багато друзів. Зараз я приїхав на храмове свято на запрошення настоятеля храму Святого Пантелеймона отця Євгенія. Мене з ним познайомив Олександр Махотін. Ми приходили на службу, коли храм ще розташовувався в маленькому будиночку. Власне, і я так починав. Отець Євген давно запрошував, все не виходило, а тепер Бог направив.

– Прозвучало ім’я Олександра Махотіна, і відразу згадалося слово «фестиваль».

– Все почалося в 1996 році, коли я в перший раз приїхав до Бердянська, а вже на наступний рік почалися фестивальні справи.

Ми сиділи в кафе на першому пляжі, я пішов побродити по воді. І прийшла думка – в цьому місті треба організувати щось яскраве, музичне. Повертаюся до них і кажу: «Давайте якийсь концерт великий проведемо або музичний фестиваль, який приверне увагу відпочиваючих». Хороше місто. Я просто закохався в Бердянск. Може, він і не блищить особливими архітектурними красотами, але у нього своє, дуже привабливе обличчя. А тоді на косі відкривалося кафе «Бригантина». Я запропонував запросити на відкриття «Братів Карамазових».

– Ви в той час були директором колективу?

– Ще ні! Я з хлопцями саме в Бердянську познайомився, на цьому концерті на косі. А тоді просто подзвонив Михайлу Алексєєву, який грав у групі і з яким я був знайомий. Олександр Махотін тут же підхопив ідею. Знаєте, ось кажуть: заводиться з пів-обороту. А йому і цього не треба. На цьому концерті і народилася думка вже про рок-фестиваль. Хотілося допомогти Бердянську повернути імідж курортного міста, як було в Радянському Союзі. Ми вирішили провести фестиваль «Рок-н-рол слов’янської душі».

– Тоді це стало подією, на фестиваль приїхало багато відомих гуртів, і не тільки українських.

– Так, ми заявили про себе, прозвучали. Причому не переслідували якихось меркантильних інтересів. Хотілося подарувати місту свято. І Бог нам допоміг. Це розхожа фраза. Я тоді про священство і не думав, хоча вже був віруючим і воцерковленим. У нас не було часу, але ж в шоу-бізнесі є свої закони підготовки великих проектів. Між двома подіями – концертом на відкритті кафе “Бригантина” і фестивалем – пройшло зовсім мало часу. І все вийшло.

“Босяцьке дитинство мене обійшло”

– А потім був кінофестиваль “Бригантина”, і ви були першим його президентом.

– Президент — це голосно сказано. Треба ж було якось називатися. Ми просто розподілили обов’язки.

– Ми — це Федір Крат, на той час москвич бердянського походження, киянин Олександр Мироненко, бердянець Олександр Махотін?

- Так. Ідея кінофестивалю належить якраз Феді. Ми з Сашею Махотіним подумали і вирішили: чому б ні. Сашин ентузіазм – це щось, та й мій теж щось означав. Головне, що ми бачили мету. Популяризація кіно – це було несерйозно, якщо говорити про перший фестиваль. Для цього у нас, звичайно, був не той масштаб. Якщо в світі музики у мене було багато зв’язків, то в світі кіно – ні. Нам було дуже важко, напевно “Бригантина” тому і таке улюблене дитя, що важко народжувалося. Федір Крат взяв на себе російських зірок, Гільдію кіноакторів Росії, ми тут працювали з українською гільдією і нашими акторами.

– Так почалася історія “Бригантини”, яка залишила помітний слід в історії курортного Бердянська. Але тут прозвучало слово “музика”. Вона з Вами була завжди?

– З самого дитинства. У п’ятому класі в мою київську школу прийшли прямо на урок відбирати кандидатів у музичну школу. І я пройшов. Закінчив її по класу гітари. Крім того, я з восьмого класу співав у хорі ансамблю «Зірниця» Будинку піонерів Залізничного району Києва, був і солістом, а коли почалася ломка голосу, перейшов в оркестр. Плюс репетиції створеної нами групи. Босяцьке дитинство мене обійшло, колись було. Додому добирався вже без задніх ніг.

А після школи працював в естрадно-симфонічному оркестрі, в ресторані, в армії теж грав у створеній там групі.

– Ви її створили?

– Я, за моєю ініціативою. – Тобто організаторські здібності проявляли з молодості, якщо не з дитинства.

– Я ніколи не боявся проявляти ініціативу і брати на себе відповідальність. І музика завжди була зі мною.

«Євангеліє — це книга книг»

– Отець Олександр, не будемо зупинятися на Вашому бізнесовому минулому, де Ви були досить успішні, в тому числі в шоу-бізнесі. Але виникає питання: що має статися, щоб така активна людина кинула все і абсолютно змінила своє життя?

– Насправді все дуже логічно. Бізнес, в тому числі, шоу-бізнес — це постійне зіткнення з протистоянням. І в музиці, і просто в бізнесі. Причому не в фундаментальних речах, а як правило на рівні підступів, чвар. То перевірки направляють, то організовують ще щось. Тому абсолютно логічно, що мені стало нецікаво. Нескінченна боротьба з вітряками…

І коли закінчилося моє співробітництво (але не дружба) з «Братами Карамазовими», почався внутрішній пошук.

– Вибачте, але в нашій колись атеїстичній державі Ви були атеїстом?

– Був, не войовничим атеїстом, але був. Ми жили в суспільстві, яке заперечувало Бога. Заперечувати, звичайно, можна. Якщо можна, розповім анекдот, який я нещодавно почув.

- Звичайно.

– Атеїстично налаштована вчителька говорить на уроці: «Діти, давайте крикнемо в небо: «Бога немає!» Піднімається єврейський хлопчик і каже: «Якщо його там немає, навіщо кричати? А якщо є, навіщо псувати відносини?»

– Мудро…

– Безумовно, і в Радянському Союзі були люди віруючі. Моя бабуся, вона прожила 100 років і 5 місяців, а в дитинстві співала в церковному хорі, розповідала, що її прадід був священиком. Напевно, щось звідти мене вело по життю. В дитинстві був такий епізод. Я, як і багато хлопчиків, почав рано курити. Ось йду додому по Повітрофлотському мосту, накурився, і розумію, що мене чекає вдома. І захотілося мені перехреститися, захистити себе. І сьогодні почни хреститися посеред вулиці – подивляться, як на дивака, а тоді і зовсім… і я руку до чола підніс, ніби як зачесалося, йду далі – руку опустив (а бабуся навчила, що трьома пальцями треба хреститися), потім – правого плеча торкнувся, лівого. І все на ходу. Люди – то змінювалися, ніхто нічого не запідозрив, а я вперше в житті перехрестився.

– А допомогло? Гроза вдома не відбулася?

– Знаєте, так, обійшлося. Це — дитинство, просто епізод. Але я його пам’ятаю.

– І все‑таки, вибачте, повинен же бути якийсь поштовх, щоб не просто вірити, а стати священиком.

– У кожного своя дорога до Бога. Я прийшов через хворобу. У 90-му році я дуже захворів, і у мене випало з життя півтора року. Мені один чоловік подарував, вірніше, передарував Євангеліє. Я читав і думав. Час для роздумів був. Євангеліє — це книга книг. У ньому вся мудрість. Але його, звичайно, не можна читати як художню літературу. Це милість Божа, дана нам. І це відповідь на питання, для чого ми живемо. Не для багатства, накопичування, а заради життя вічного.

“Я— вдома”

– Отець Олександр, пройшло багато років від початку цих роздумів до сану священика.

– Так. У 1992 році я вперше причастився, в 2009‑му був висвячений в диякони, а менше ніж через рік — у священики.

– І Ви, киянин за народженням, поїхали в село, яке розташоване в п’яти кілометрах від зони відчуження Чорнобильської АЕС. Після десятиліття нового, зовсім іншого життя, Ви можете чесно сказати, що не помилилися, що це — Ваш єдино вірний шлях?

– Коли мене питають люди, які знали мене як дуже активного людини, як я живу, я завжди відповідаю: «Я — вдома». Адже Нам ніде не буває так добре і тепло, як вдома.

Це село Горностайпіль, де раніше жило кілька тисяч людей, а зараз — 800. Якби не Чорнобиль, був би вже районним центром. Раніше храм був у будинку, де колись жили люди, пізніше розміщувався суд, потім його віддали під церковну громаду. Зробили вівтар, повісили ікони і служили. Там дуже часто раніше змінювалися священики. Ми побудували новий храм і освятили його на честь Святителя Миколая, як і раніше було. А старий не стали руйнувати, відреставрували і освятили як трапезний храм на честь благовірного Олександра Невського.

– Коли Ви говорите: «Ми побудували», я розумію, що Вам дуже допомагали, адже ніякого державного фінансування немає і бути не може. Односельців не так багато, щоб зібрати кошти на храм.

– Друзі допомагали і допомагають, вірні і дорогі моєму серцю люди. Вони залишилися хто в шоу-бізнесі, хто – на держслужбі, хто в своєму бізнесі — кожен на своєму місці.

– І тепер вони приїжджають не просто до друга, але до священика. Вони чують Вас нового?

– У цьому і промисел Божий. Чують і хочуть слухати. Вони не святі, так і я — далеко не святий. Але вони тепер всі причащаються і всі сповідаються, чого раніше практично не робили. «Брати Карамазови» подарували храму і допомогли встановити хрест, причому Олег Карамазов брав у цьому безпосередню участь, куполи, дзвони. Цей храм – моя втілена мрія. Він затишний, теплий, душевно комфортний.

– Отче Олександре, Ви залишилися музикантом?

- Звичайно. Колишніх музикантів не буває. Це живе в душі. Коли збираємося з друзями, найчастіше співаю пісні з репертуару Олександра Розенбаума.

– Що Ви могли б побажати нашим читачам?

– Міцної віри, Божої благодаті, мирного неба, миру нам усім в душі.

Отець Олександр Мироненко: «У кожного своя дорога до Бога» Отець Олександр Мироненко: «У кожного своя дорога до Бога» Отець Олександр Мироненко: «У кожного своя дорога до Бога»

Автор: Валентина Прядченко

Бердянець Руслан Кордобан прив... Бердянець Владислав Паленко ро...