Вокалістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак: «Мені подобалося співати для обмеженого кола людей, я щось писала, награвала собі на гітарі і фортепіано, але на сцені себе не бачила» (+ відео)

Сухомлин Леся

22.11.16 | 19:44
Поделиться ссылкой:  



Їх називають феноменом української музики, вони не схожі на інших сучасних виконавців, вони не женуться за славою, а просто роблять те, що подобається. Прості, відкриті, щирі та трохи меланхолійні – львівський інді-гурт «Один в каное» за шість років свого існування підкорив не одне українське серце. Минулого тижня трійко музикантів – Ірина Швайдак (спів), Устим Похмурський (гітара) та Ігор Дзіковський (перкусія) – виступили у нічному клубі «РІО» під час конкурсу "Міс Бердянськ-2016". Нашим журналістам вдалося трохи поспілкуватися з солісткою "Один в каное" Іриною Швайдак.

- Гурт «Один в каное» було засновано відносно недавно, у 2010 році. Пам’ятаєте, як все починалося і як одного дня ви прокинулися відомими?

- Чесно кажучи, не знаю. Можливо, такий момент ще не наступив (сміється). Насправді, такого відчуття в нас ніколи не було і моменту такого теж. Все відбувається дуже повільно і поступово, мені здається, що в тому дуже великий плюс. Все ж публічність, якою в бона не була, з часом вона все більше зростає, і час допомагає нам усім скріплюватися, приймати нашу публічність як щось абсолютно нормальне, дуже спокійно до того ставитися.

- Невже вас не впізнають на вулицях і не беруть автографи? Не можу в це повірити, думаю, для цінителів справжньої української творчості ви – зірки.

- Це дивлячись як і з ким нас порівнювати. Є різні рівні публічності: бува, співак тільки-но виходить на вулицю – і його впізнають як бабці, так і малі діти. Ми маємо своїх прихильників, але їх поки що не так багато, щоб це якось заважало ходити по вулиці. Зараз поки що все на такому дуже скромному етапі.

- «Один в каное» не має продюсера. Чи не здається вам, якщо б ви користувалися його послугами, то стали б популярними за дуже короткий час і до вас прийшла б ота слава, коли впізнають усі – від бабці до дитини?

- Ні в кого з нас немає першочергової мети – зробити з себе популярних особистостей. Дуже часто в шоу-бізнесі музика відходить на другий план, а на перший виходить сама людина, її образ, стиль життя, життєва історія. Ми ж все-таки наперед виносимо свою музику, і для нас не так важлива публічність, зовнішній вигляд. Я не знаю, правильно це чи ні, але нам так комфортно.




- Ірино, а Ви з дитинства мріяли стати співачкою чи Ваша музикальна кар’єра почалася випадково?

- Я не думала, не мріяла і не планувала нічого подібного. Мені подобалося співати для обмеженого кола людей, я щось писала, награвала собі на гітарі і фортепіано, але на сцені себе не бачила. В якийсь момент мене спонукали до того мої одногрупники в університеті, вони казали, що треба йти на сцену й показувати людям свою творчість.

- А зараз Ви змогли б займатися чимось іншим чи музика вже стала частиною життя?

- Мені б дуже хотілося, щоб до кінця життя зі мною лишалася музика, і в професійному сенсі також. Але якщо б навіть із того нічого не вийшло, я б, мабуть, не робила великої трагедії. Є багато інших цікавих справ, якими я б могла займатись. Просто, розумієте, не люблю загадувати наперед. Треба розуміти, що ми живемо в Україні і не завжди бажане стає дійсним. Я вирішила жити сьогоднішнім днем.

- «Один в каное» навесні цього року виступив в Кембриджському університеті – одному з найбільших і найстаріших навчальних закладів Великобританії. Як стримані англійці реагували на ваші пісні?

- Коли нам запропонували там виступити, звичайно, ми були приємно здивовані. Скільки історій, міфів і легенд про цей навчальний заклад ходить по всьому світі. Було дуже цікаво там опинитись. Нам було цікаво спостерігати, як сприйматимуть нашу музику люди, які не розуміють нашої мови, – негативних відгуків ми не чули, усі посміхалися й, видно, отримували насолоду.

- Ви також об’їздили майже всю Україну. Траплялися якісь цікаві випадки за шість років концертної діяльності?

- Кожного разу, коли журналісти про це запитують, в мене все цікаве й кумедне виходить із голови. Багато разів було таке, що ми запізнювались, приїжджали прямо з чемоданами до клубу, де були вже великі черги. Нам тоді доводилося пробиватися через натовп, щоб вчасно розпочати концерт.

- Більшість пісень вашого гурту – авторські. Поділіться, як відбувається отой процес творчості, коли в голові зароджується чергова пісня, яку згодом полюблять українці?

- Так, більшість пісень – авторські, але є й такі, в яких ми за тексти брали вірші українських поетів або народну творчість. Що ж стосується моменту написання моїх пісень, то це переважно відбувається в тиші, але то, певно, не головне. Головне – це те, що відбувається в житті до цього, весь той багаж досвіду, який накопичується всередині, а потім в якийсь момент виходить. Це відбувається досить нерегулярно, бувало й таке, що я рік не могла нічого написати. Важко висловити, тому що, здається, достеменно ніхто не знає, що для цього потрібно, як треба жити, якісь основні правила та рецепти. Про творчість можна багато говорити й фантазувати, але як там все відбувається, вам про то, певно, ніхто не зможе розказати.




- Розумію, що до кожної своєї пісні артист ставиться з любов’ю. Та чи є серед Ваших творінь такі, що подобаються особливо?

- Кожна нова наша пісня – моя улюблена, поки вона ще не проспівана сто п’ятдесят разів. То я кожного разу, як її виконую, по-новому чую для себе. Вже потім проходить час, і вони вже не стають не улюбленими для мене, а просто якимись звичними, втрачається оця особливість.

- Поділіться, що такій тонкій та творчій натурі, як Ви, може підняти настрій?

- Дуже багато речей. Я можу побачити щось приємне, почути, зустріти людину, яку давно не бачила. Навіть смачна кава зранку або улюблена затишна кав’ярня у Львові.

- А чим полюбляєте займатися у вільний час? Можете порадити прочитати якісь книжки чи переглянути цікаві, на Вашу думку, фільми?

- Кінематограф і література – це справа смаку. Але я, наприклад, дуже люблю читати Маркеса, зараз я собі взяла за мету краще познайомитися з творами українських класиків. Бо ж, незважаючи на мою філологічну освіту, мені здається, я недостатньо знаю літературу. Помітила, що люди добре знають зарубіжних письменників, а українських недооцінюють, хоча серед них є теж дуже багато класних творів. Почитайте Уласа Самчука. Не тільки «Марію», а й інші його твори, які поза шкільною й університетською програмами. Що ж стосується хобі, то донедавна це була музика, та зараз вона переросла у професію.

- Переглядаючи ваші концертні записи, можна помітити, як Ви майже завжди співаєте із заплющеними очима. Що Ви уявляєте?

- То, напевно, моя така число фізіологічна потреба. Так легше переживати пісню, чути і брати ноти. Багато співаків так робить.

- Ваш гурт деякі журналісти називають феноменом української музики. Як думаєте, чим ви заслужили таке звання?

- Ми самі себе так не називаємо. Чому нас так назвали, чесно кажучи, я не знаю. То треба питатись в тих журналістів, які так говорять. Взагалі, кожен з артистів особливий по-своєму. А тим більше зараз на українській сцені будь-який новий колектив особливий. Тому що вітчизняна сцена дуже бідна і не чисельна. Зараз такий період, що кожен новачок на сцені – особливий, його починають леліяти, якось допомагати розвиватися. Тому «феномен» - трохи голосно сказано. Ми просто робимо свою музику і все.

- Ірино, а як ви утрьох уживаєтесь в гурті з двома хлопцями? Чи виникають сварки? І взагалі, чи існує дружба між чоловіком і жінкою?

- Я вважаю, що така дружба є. Ми з Устимом та Ігорем добре ладнаємо. Зараз в нас трохи оновлений склад. Донедавна у нас була барабанщиця, але ми взяли іншу людину. Ну, з хлопцями мені простіше працювати, якщо чесно. З дівчатами частіше виникають якісь безпідставні конфлікти, хлопці ж дуже чітко й прямо дивляться на роботу.

- Наскільки мені відомо, серед вас трьох немає жодного професійного музиканта. Ви, наприклад, за освітою – філолог. Чи хоч трохи вдалося попрацювати за спеціальністю?

- Я працювала після університету у львівському реабілітаційному центрі «Джерело». Там займаються люди з вадами розвитку. Я там вела для молоді літературні студії – вчили мову, літературу, робили різні вправи. А от вже більше ніж рік я займаюся виключно музикою. Бо ж зараз відчуваю – це моє покликання, й хочеться надалі рухатися в цьому напрямку.

- Наостанок поділіться, будь ласка, враженнями від Бердянська.

- Поки що ми майже нічого побачити не встигли, тому що приїхали до вас у п’ятницю пізно вночі. Наш водій нам намагався показувати море, але ми нічого, окрім темряви, не бачили. А сьогодні (в суботу, 19 листопада – прим. ред) вже вдалося побачити море. Особливо мені подобається море у холодну пору року, навіть більше ніж влітку – для мене це приємний відпочинок і медитація.



ДОВІДКА: Гурт «Один в каное» було створено на початку 2010 року у Львові. За два роки він переміг у конкурсі «Metro On Stage». У 2016 році вийшов їхній перший студійний альбом, у який увійшло 25 пісень. Назва гурту виникла випадково – Ірина Швайдак прочитала матеріал про індіанців, де зустріла одне з їхніх імен – Вікенінніш, що в перекладі на українську звучить як «Один в каное». Логотип гурту нагадує шестипелюсткову квітку, яка запозичена із поширеної форми резонаторних отворів традиційної української бандури. Водночас кожна пелюстка символізує човен.

Реклама


comments powered by HyperComments

Интервью